Зміст

ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ВЕРХОБУЗЬКОГО ПАСМА



 гора Білохаурочище Восьмашіурочище Обертасова гора (задній план)урочище Щолопурочище Гуляйболото

Геоморфологія і геологічна будова

Верхобузьке пасмо є складовою Східноєвропейської (Руської) полігенної рівнини (країна), крайній південний захід якої займає Волино-Подільська височина (провінція). Процес тотальної денудації на фоні диференційованих тектонічних піднять, що встановився у пізньому сарматі і зберігається у наш час, зумовив розчленування єдиної вихідної міоценової поверхні і формування морфоструктур нижчого порядку, зокрема – Подільської височини (область), яка є найвищою частиною Руської рівнини. В її північній частині, у вигляді самостійного орографічного елемента, виділяється Гологоро-Кременецький кряж (район), який різко крутим уступом обривається на північ, до рівнинної території Західно-Бузько-Стирської низовини.

Структурне оформлення Гологоро-Кременецької структурно-денудаційної височини припадає на пізній пліоцен – ранній плейстоцен, поверхня верхньотортонських та нижньосарматських відкладів займає найбільш високі абсолютні позначки. Ця різко припіднята смуга неотектонічних структур розташована безпосередньо в зоні стиску структурних блоків різних районів Волино-Подільської платформи. До цієї області приурочені найбільші абсолютні висоти Поділля – 350-450 м.

Крутий і високий уступ Гологоро-Кременецького пасма, що є Чорноморо-Балтійським вододілом, значно посилює денудаційну діяльність ерозійної сітки, що живить верхів’я Західного Бугу, Стиру, Ікви, Серету та ін. В результаті інтенсивної поступальної ерозії ця сітка енергійно розчленяє вододільний уступ, захоплюючи вер-хів’я рік і залишаючи за собою відчленовані від плато останцеві гори.

Вздовж північного схилу Поділля відбувається дренаж підземних вод. У місцях їх розвантаження часто спостерігаються зсувні форми рельєфу, інтенсивний ріст ярів та інших денудаційних форм, тому даний регіон має інтенсивно розрізаний вертикальний профіль і хвилясті обриси в плані, межиріччя мають плоскоувалистий характер, а річкові долини порівняно вузькі з делювіальними схиловими прислоненнями. Глибина долинного розчленування складає 50-80 м.

Верхобузьке горбогірне пасмо (Вороняки), розташоване на схід від Золочівської низинної рівнини. Воно є продовженням Гологірського, від якого відділене вказаною затокою і простягається аж до Товтрового кряжу (Підкамінь). Зберігаючи загальний північно-східний напрямок і характерні риси природи Гологірського пасма (значну лісистість та розчленованість), Верхобузьке пасмо має деякі суттєві відмінності: по-перше, – тут дещо нижчі абсолютні висоти (до450 м); по-друге, його північний край набагато більше розчленований глибокими “затоками” та “півостровами”, що супроводжуються “островами” (останцями Подільського плато). На схід від Золочівської затоки майже на12 кмпростягається Зозулівський “півострів”, у кінці якого розміщений великий “острів” біля с. Білий Камінь (гора Жулицька). За цим “півостровом” пролягає глибока Сасівська “затока” з великою Колтівською улоговиною. Далі на схід йде Олеський “півострів”, який також закінчується кількома великими островами (гори Свята, Манич). Далі тягнеться справжня прохідна долина – Пеняківська, по якій протікає р. Луг, яка є одним із витоків Серету (басейн Дністра); вона перетинає Верхобузьке пасмо і виходить на с. Підгірці. За Пеняківською долиною простягається Ясенівський “півострів”, за яким знову вклинюється у пасмо Пониквинська “затока”, де бере початок р. Стир.

 південний макросхил долини р. Зх. Буг (урочище Бзова)дюни Колтівської улоговинидолина р. Зх. Буг (осушена)Обертасова (Колтівська) гораХмелівська долина

Між Золочевом та Підгірцями, перед фронтом Верхобузького пасма, розташована велика ерозійно-останцева група (гори Жулицька, Висока, Сторожиха, Городисько, Свята, Хомець і деякі інші), відокремлена давніми денудаційними процесами від Подільського плато. Типові столові останцеві гори, вкриті дуже багатою, у тому числі реліктовою, рослинністю, чергуються із заокругленими горбами, які відступають від Верхобужжя під натиском енергійної ерозії приток Західного Бугу та Золочівки.

З геологічної точки зору своєрідність території полягає в тому, що насичені талими водами в’юрмського льодовика материнські карбонатні породи (верхньокрейдяні білі мергелі, опока) залягають близько до поверхні, а в багатьох місцях вздовж північного краю пасма вони виходять на денну поверхню, де формують специфічні едафічні й мікрокліматичні умови, які зумовлюють поширення тут рідкісних та реліктових видів і фітоценозів. Третинні породи (тортонські й сарматські піски, пісковики і вапняки) збереглись від ерозії звичайно на більш-менш виположених вершинах гряд і верхів’ях горбів. Четвертинні відклади майже суцільним, але не потужним шаром перекривають більш давні породи. Вони належать до різних генетичних типів і строкаті за літологічним складом, виражені комплексом континентальних утворень, у якому виділяють відклади – водно-льодовикового (окського зледеніння – представлені пісками, супісками, суглинками і глинами), алювіального, делювіального та лесового генетичних типів. Останні майже суцільним шаром (товщиною від кількох сантиметрів до кількох метрів) покривають вододільні пологі ділянки, рідше – привододільні схили. Голоценові відклади виражені алювіальними утвореннями заплави і русла річок, еоловими пісками, осипами…

Ландшафти і фізико-географічне районування

Розташування даного регіону в безпосередній близькості до Карпатської гірської країни, значна його піднесеність порівняно з прилеглими ділянками, геологічні та палеогеографічні особливості території, а також знаходження на межі Полісся і Лісостепової зони визначають цілий ряд специфічних рис природи Верхобужжя. У районі дослідження представлені три типи природних ландшафтів – лісостепові, поліські та лучно-степові. Рельєф даної території порівняно різноманітний. Він представлений різними за походженням і морфологічним оформленням територіями, для яких характерні окремі, геоморфологічно різні ландшафти.

Ландшафтні особливості регіону в значній мірі зумовлені впливом талих вод льодовика, який залишив сліди у прохідних долинах між верхів’ями приток Дністра і Зх. Бугу, що розділяють пасмо на окремі масиви.

Західно-Українська провінція Лісостепової зони, а особливо, область Розточчя і Опілля, до якої входить район Верхобузького пасма, є найбільш підвищеною і найбільш зволоженою частиною Лісостепу, з найбільш м’яким кліматом. З цим пов’язана значна природна залісненість території, великі площі широколистянолісових ландшафтів, які домінують серед інших типів, з буковими лісами на сірих лісових грунтах, значне поширення мішаних хвойно-широколистяних (буково-соснових і буково-дубово-соснових) лісів центральноєвропейського типу на дерново-підзолистих грунтах. Тут розповсюджені характерні для лісової зони трав’яно-мохові болота і переважання напівгідроморфних грунтів. Кліматичні умови також характерні для лісових ландшафтів: опадів випадає 700 ммв рік, помірно-тепле літо та м’яка зима із середньою температурою січня – 4,5оС. Все це виділяє область у Лісостеповій зоні, надає їй риси зони широколистяних лісів Цн. Європи (і свідчить про належність її ПТК до ландшафтів лісового типу), з обмеженим, острівним поширенням лучно-степових ландшафтів. В долині р. Зх. Буг та деяких інших, проникаючи з півночі, зустрічаються ландшафти мішаних лісів (поліські).

Відмінні ландшафтні особливості району – глибоко врізані у схил з боку Побужжя, наче затоки, численні зниження – долини річок з широкими заболоченими днищами і крутими залісненими схилами, велика густина горизонтального розчленування поверхні, сильний розвиток яружних форм, різноманітність мікрокліматичних умов, маловодність приток рік Зх. Буг і Дністер з невеликими за площею водозборами. Ландшафтна структура області різноманітна, характеризується поєднанням контрасних типів, які сформувались на єдиній тектонічній основі. Зважаючи на орографію найбільш поширеними є горбогірно-лісові ландшафти (власне Верхобузьке пасмо), які представлені лесовими височинами з перевагою сірих опідзолених грунтів. Найбільш поширеними  є місцевості хвилястих структурно-денудаційних глибокорозчленованих височин і наявність великої кількості яружних структур. Тут переважають висоти близько 400 м, малопотужний лесовий покрив, панування букових лісів. Значне місце займають місцевості ерозійно-денудаційних пасм, вироблені в крейдових мергелях і вкриті малопотужними сірими і перегнійно-карбонатними грунтами. Висоти тут дещо менші (320-370 м), рослинний покрив представлений, в основному, лісовими фітоценозами, а на крутих термофільних схилах зустрічаються фрагменти лучно-степових височинних почленованих ландшафтів, фітобіота яких характеризується великою різноманітністю та реліктовістю і представлена характерним для таких місцевостей поєднанням євразійських степових та європейських монтанних флороценокомплексів.

 Колтівська гора (N-E частина)долина р. Зх. Буг (між горами Синьоха і Городисько)вигляд з Обертасової гори (на W)урочище Дерев’янки

У долинах великих річок зустрічаються ландшафти зони мішаних лісів (з області Малого Полісся), які з огляду на їх орографію, геолого-едафічні особливості і рослинний покрив мають проміжний характер. Близько до лісових ландшафтів стоять місцевості високотерасованого ярусу, які представлені ерозійно-денудаційними пасмами на крейдових мергелях з дерново-карбонатними (вершини) і чорноземними (підніжжя) грунтами. Тут також зустрічаються лесові тераси середнього ярусу з чорноземними грунтами. У минулому ці місцевості були вкриті грабово-буковими, грабово-дубовими і дубовими лісами; тепер – переважно с/г угіддя.

До поліського типу відносяться місцевості середньотерасованого ландшафтного ярусу, які представлені середньохвилястими алювіально-зандровими рівнинами; зустрічаються у долині рр. Зх. Буг, Золочівка та ін. В них сформувалися урочища привододільних ділянок і межиріч,  зайняті змішаними хвойно-широколистяними лісами (дуже рідко сосновими, здебільшого буково-дубово-сосновими, дубово-буково-сосновими) з дерново-слабопідзолистими, місцями – оглеєними грунтами, що підстелені вапняковим субстратом. На їх фоні виділяються слабодреновані заболочені місцевості низькотерасованого ландшафтного ярусу, вираженого заплавою та першою терасою з лучно-болотними і торфово-болотними грунтами (в значній мірі – осушеними). Це широкі сучасні алювіальні рівнини і значні площі прохідних долин, які частково успадковані сучасними водотоками. Поширені у долинах рр. Зх. Буг, Стир, Золочівка, Іква та ін. Тут розвиваються болотні (трав’яні і трав’яно-мохові болота), лучно-болотні (заболочені луки) та лісо-болотні ценози (заплавні діброви й вільшини). Більшість лучних та болотних урочищ в даний час використовується як сінокоси і пасовища.

Структура ландшафтів Гологірського і Верхобузького пасм значно відрізняються одна від одної, причина чого криється у відмінностях в геологічній будові. Третинні та верхньокрейдяні відклади, з яких складені пасма, мають різний літологічний склад: у Гологірському преважають вапняки і тверді пісковики, які є досить стійкими проти ерозії, а у Верхобузькому - малопотужні пісковики і м'які мергелі, тобто породи менш ерозійно витривалі.

Мала ерозійна стійкість карбонатних порід, з яких в основному складено Верхобузький кряж (сенонські і сеноманські білі мергелі, літотамнієві вапняки й карбонатні пісковики тортону) призвела до значного розчлену-вання вихідної поверхні з утворенням значної кількості долин, балок і ярів із специфічними мікрокліматичними і грунтовими умовами (швидше і глибше вилужування грунтів, у поєднанні з карбонатною природою, робить їх близькими по типу до гірських, що робить можливість існування тут цілого ряду монтанних елементів флори). Глибоко врізані у горбогір’я з боку Побужжя, наче затоки, річкові долини (Сасівська та Пониківська “затоки”, Пеняківська прохідна долина), що виповнені карбонатним алювієм навколишніх схилів, захищені від холодних північно-східних і відкриті західним вологим вітрам, значна їх обводненість, зумовлена таненням в’юрмського льодовика, сприяли збереженню тут цілої низки болотних і лісових ценоелементів льодовикового періоду.

Наявність схилів різних експозицій, різний склад грунтоутворюючих і підстилаючих, також відслонення материнських порід, значна піднесеність території і почленованість рельєфу створюють велику різноманітність еколого-мікрокліматичних і едафічних ніш для поширення тут найрізноманітніших рослинних формацій. Схили південних експозицій, завдяки кращій інсоляції та наявності теплоємкого вапнякового субстрату, мають специ-фічні мікрокліматичні умови, які наближаються за рядом показників до клімату степів або Середземномор’я. Ці обставини роблять можливим існування у складі флори більш термофільних европейсько-середземноморських і степових (у тому числі ксерофітів) елементів. Ці своєрідні природні оранжереї були не лише місцем консервації дериватів пліоцен-плейстоценових флороценоелементів, але в періоди льодовикових трансгресій слугували тим екологічним пресом, під впливом якого формувалась нова, більш посухо- та холодостійка флора інтергляціалу, залишки якої ми маємо змогу досліджувати завдяки геологічним і орографічним особливостям таких територій. Більше того, ці обставини зумовлюють не лише їх мікрорефугіальний характер, але і є невід’ємною складовою, базисом для утворення на новій екотопній основі флористичних, а іноді – і ценотичних комплексів конкретних ландшафтних одиниць із властивим лише для них набором характерних видів й угруповань певних екосистем.

Інший характер носять мікрорефугіальні території, що охоплюють днища і схили (в основному, північні та західні) більш-менш глибоких, тінистих і вологих лісових балок і ярів у верхів’ях рік Зх. Буг, Бужок, В’ятина та ін. Завдяки підвищеній вологості повітря і субстрату, меншим коливанням температури та розвитку тінистих широколистяних лісів тут формується мікроклімат значно м’якший, ніж у плакорі. У поєднанні з вапняковими скеленими (щебенистими, кам’янистими), глибоко вилуженими, багатими на азот і кальцій грунтами гірського типу тут створюються еколого-ценотичні умови для консервації ряду ценоелементів центральноєвропейського неморально-монтанного і бореально-монтанного походження.